You are viewing ukrainoznavstvo

Previous Entry | Next Entry

 «Народний костюм вказує на належність людини до певної нації. Крім того він відображає широкий спектр духовних традицій народу, його світоглядних уявлень та норм обрядової поведінки.

Україна – достатньо велика країна, тому український народний костюм відрізняється багатством регіональних різновидів... Загальнохарактерною рисою традиційного українського одягу та численних доповнень до нього є декоративна мальовничість (матеріали, які використовувались для одягу, різноманітні форми, багато різних технік опорядження та оздоблення). Водночас народному одягу притаманна значна варіативність.
Український національний одяг класифікують за регіональними відмінностями. Енциклопедія України визнає п'ять таких регіональних груп. Книга "Український Народний Костюм" поділяє країну на 17 етнографічних регіони. Класифікація костюмів за регіонами - важка справа, тому що розбіжності походять від села до села. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання.
Костюм відрізняється відповідно до статі, жіночий одяг більш складний, ніж чоловічий.
В українців не було дитячого одягу як такого: він відрізнявся від дорослого лише розмірами і використанням своєрідних символів дівоцтва (вінків, червоних стрічок, аплікацій та нашивок, різноманітних прикрас, яскравих кольорів, особливістю зачіски – коси, відкрите волосся) або парубоцтва (колористика одягу - яскраві тони та контрастні поєднання, окремі елементи костюма (поясом, шапкою), особливостями зачіски).
Елементи українського народного одягу:
Сорочка (і в жіночому і в чоловічому одязі, обов’язково прикрашена вишивкою, яка різниться в залежності від регіону, зверніть увагу на малюнок в Букварі, біля кожного регіону окремо є типовий візерунок для вишивки).
Кептар (хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття) , керсетка (на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України жіноча безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування).
Спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) зшита форма стегнового жіночого одягу, шилася у 3-4 пілки з саморобних вовняних, наніввовняних та полотняних тканин, мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви), запаска (найдавніший загальнослов'янський варіант незшитої спідниці, відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення, переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини, спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу), фартух (біла передня частина запаски, яка прикрашалася по низу вишивкою), плахта (частково зшита розпашна спідниця, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма).
Штани (основний чоловічий стегновий одяг, різноманітної форми та крою, грубого саморобного полотна в основному білого кольору, іноді з малюнком у вигляді вузьких смуг, зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях — із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів), шаровари.
Верхній одяг був надзвичайно різноманітним – кожух (зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину), жупан (з дорогих тканин — штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору, він був досить довгий, приталений).
Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси.
Дівочі зачіски: дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині, під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси; дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини; на Волині та й на тому ж Поділлі дівчата заплітали коси учетверо (батіжок); у деяких місцевостях Прикарпаття зберігався старовинний звичай подовжувати природне волосся штучними косами з червоної бавовняної волічки; на Гуцульщині дівчата вплітали в косу нитку (шварку), на яку нанизували ґудзики, зачіску оздоблювали живими квітами; на Покутті дівчата розділяли волосся на тім'ї на дві половини і заплітали над вухами коси (китки), які укладали на зразок вінка; для дівчат Лівобережжя у святкові дні було типовим заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала за спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком; на Правобережжі і в свято і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які в свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови; на Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс.
Звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. Заплітаючи волосся у дві коси, дівчата обвивали їх навколо голови та закріплювали за ними квіти, що створювало враження одягнутого на голову вінка. Вінкоподібні головні убори поділяються на вінки-шнури, вінки площинні та вінки звиті. Матеріали, конструкція, форми й техніки їх виготовлення були найрізноманітнішими.
Дівочі головні убори суттєво відрізнялися від жіночих. Їм притаманна велика різнобарвність і пишність кольорів. Серед іншого використовували і хустку — широко розповсюджене по всій Україні квадратне платове вбрання голови.
Чоловічі зачіски: підворота (повсюдно поширена на Україні зачіска, коли волосся підрізалося навколо голови, а на потилиці залишалося дещо довшим. Гуцули залишали волосся ззаду досить довгим, іноді заплітаючи його в одну чи дві коси), "під макітру" ("в кружок") (спосіб підстригання, відомий з XVII ст., коли за краєм накладеної на голову макітри відтинали волосся рівно довкола голови).
Чоловічі головні убори: бриль (солом’яний головний убір), шапка (капелюх, головний убір з овечого хутра або з сукна).
Взуття: личаки (взуття, плетене з кори дерев), постоли (робили з одного шматка товстої, але по можливості м'якої коров'ячої або свинячої сиром'ятної шкіри), черевики (жіночі шкіряні туфлі на невисокому підборі, могли бути відкритими або з халявкою, що мала шнуровку чи ґудзики, прикрашалися багатим орнаментом, виконаним різноманітною технікою), чоботи (зшите шкіряне взуття).
Жіночі прикраси в Україні здавна були різноманітні (вушні, шийні та на грудні прикраси). До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто (найбільше цінилося з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти), вироби з бісеру (ґердани, силянки), а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Хрестики —були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті.
Сережки (з ними було пов'язано чимало народних повір'їв: вони могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям): майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті сережки, їхня форма була дуже різноманітною (великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією, у вигляді кільця, уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки (у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині), грушоподібної форми у гуцулів, часом сережки були з привісками. »
Використана література:
1. Г. Щербій Символіка народного костюма http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r10.html
2. Т. Ніколаєва Різновиди традиційного одягу http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r09.html 

Comments

( 8 comments — Leave a comment )
olga_maximenko
Jul. 30th, 2008 10:59 pm (UTC)
Виставка "Український_народний_костюм"
http://www.mundm.kiev.ua/READING/RE_AST.SHTML
На цій сторінці викладено експонати виставки “Український народний костюм” з колекції Музею українського народного декоративного мистецтва. Виставка проходила в березні цього року у Президентському центрі культури м. Астана в рамках Року України в Республіці Казахстан. До речі, можна побачити і казахську юрту, і ще багато інших цікавих речей.
marinka_kma
Jul. 31st, 2008 10:23 am (UTC)
Цікаво:)
Я правда завджи думала, що дівчата не носили розпущене волосся. Хіба може маленькі?
olga_maximenko
Aug. 9th, 2008 09:15 pm (UTC)
Українська_плахта:доповнення_1
Плахта – жіночий одяг типу спідниці, зроблений із двох зшитих до половини полотнищ (переважно вовняної картатої тканини), є дуже давнім видом поясного одягу. Зокрема, Семен Скляренко, автор історичних романів “Святослав” та “Володимир”, зазначає, як Малуша “одягла сорочку, обернулась плахтиною, завила пояс”. Однак тут письменник має на увазі, найімовірніше, одноплатову запаску – жіночий одяг у вигляді шматка тканини, що використовувався замість спідниці для обгортання стану. Зображення жіночих фігур, обгорнутих шматком тканини в клітку, зберегли ще малоазійські пам’ятки VII-VI ст. до н.е. Запаска, як різновид незшитого поясного одягу, побутувала майже на всій території України, відрізняючись при цьому різними варіантами оформлення, залежно від місцевості. Характерні для Середньої Наддніпрянщини запаски – це два шматки досить товстого неваляного однотонного сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів (двоплатова запаска). Спочатку на талії пов’язували задню частину, ширшу і довшу, чорного кольору (відома під назвами “позадниця”, “сіряк”, “плахта”), потім спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу, густіше зіткану синю запаску – “попередницю”.
На генетичний зв’язок плахти із запаскою вказує той факт, що задня запаска іноді також називалася плахтою.
Етимологічний словник так пояснює значення слова “плахта”:
“мешок из грубого холста, власяница, головной платок с золотой ниткой, нижняя юбка”; укр. плахта “нижняя юбка, платок на голову, простыня, полотно”; сербохорв. плахта “простыня, скатерть”; словен. plahta “одеяло”, рlа hutа “грубый холст”; чеш. рlасhtа “занавес, парус”; слвц. рlасhtа, рlaсhа; польск. расhtа – то же; в.-луж., н.-луж. расhtа. Из *рlахъtа, связанного с предыдущим, а также с польск. раski “плоский” и русск. “плащ”. Тобто спершу під плахтою розуміли шматок цупкої тканини.
Слово “плахта” в значенні “покривало, килим з картатої декоративної тканини” зафіксоване в Тлумачному словникові української мови. Його майстерно вжила Леся Українка, описуючи мальовничу українську природу:

Далі, все далі! Он латані ниви,
Наче плахти, – навкруги розляглись!
olga_maximenko
Aug. 9th, 2008 09:22 pm (UTC)
Українська_плахта:доповнення_2
Плахта була характерним елементом святкового костюма на Середній Наддніпрянщині протягом усього XIX ст. На неї йшло більше саморобного сукна, ніж на будь-які види незшитого поясного одягу – близько 4 м. Тканину для плахт виробляли з сировини вищої якості, із застосуванням складнішої ткацької техніки. Барвиста (переважно картата) плахта іноді додатково вишивалася вовною або шовком, що робило її ще гарнішою.
Спершу плахта була суто локальним типом убрання, проте з часом поширилася по всій території Середньої Наддніпрянщини і стала одним із невід’ємних компонентів національного жіночого костюма. Виконувалася плахта з двох полотнищ 1,5-2 м завдовжки, які зшивалися приблизно наполовину або на дві третини, після чого перегинались удвоє так, щоб зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а незшиті крила (криси) вільно звисали по боках. Як і запаску, плахту закріплювали поясом, під який іноді підтикали передні кути крил плахти. Ззаду крила розходилися, і з-під них було видно частину зшитої половини плахти. Кожну пілку орнаментували до половини на лицьовому боці, а решту – на зворотному. Якщо з незшитим поясним одягом дівчата не носили фартух-попередницю (частіше її вдягали жінки похилого віку), то з плахтою вона була обов’язковою як для старих, так і для молодих. Художньому оформленню плахт приділялася особлива увага. На свята у заможних сім’ях носили дорогі ошатні плахти, а спереду пов’язували важку візерунчасту вовняну запаску. Окрім описаної, побутував й інший вид плахти — без зовнішніх крил, тобто наче половина плахти. Вона складалася з двох зшитих пілок; носили її на Чернігівщині та Полтавщині небагаті селянки.
Наприкінці XIX ст. плахта вийшла з ужитку в більшості регіонів України. Її замінила спідниця – вже не з домотканих, а з фабричних матеріалів. Це знайшло своє відображення, зокрема, в народних піснях. Наводимо уривок однієї з них (записана Павлом Чубинським):
Продай, милий, дві телички,
Та справ мені дві спіднички,
Щоб я в плахті не ходила,
Щоб я людей не смішила.
(Павло Чубинський, 1874).

Місцевий традиційний одяг перетворювався на обрядовий чи святковий або ж доношувався старшим поколінням.

А коли українці хотіли підкреслити несхожість між двома предметами, явищами і т. ін., то з властивим їм почуттям гумору казали: “Так схожий, як попове теля на Маринчину плахту”.


Джерела: Словник української мови, том VI.
Ніколаєва Т.О. Історія українського костюма.
Українські прислів’я, приказки та порівняння з літературних пам’яток.
http://dic.academic.ru
marynakb
Aug. 10th, 2008 11:51 pm (UTC)
Re: Українська_плахта:доповнення_2
Яка цікава інформація!
malovany
Jul. 26th, 2010 08:02 am (UTC)
Кому цікаво завітайте на мій сайт.
Пошиття сценічних костюмів для хорових і танцювальних колективів. www://dobros-design.ukr.net
malovany
Sep. 11th, 2010 08:51 am (UTC)
помилка
Сталась помилка... адреса сайту : www.dobros-design.com.ua
Мотя Котя
Jan. 28th, 2014 07:58 pm (UTC)
Спасибі Вам велике за корисний матеріал! Мені дуже знадобився.
( 8 comments — Leave a comment )

Profile

життя
ukrainoznavstvo
Наше Українознавство

Latest Month

August 2014
S M T W T F S
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      

Tags

Powered by LiveJournal.com
Designed by heiheneikko